мотанка і сьогодні

motanky.jpg


Не намагайся збагнути всі істини одразу -

спробуй відчути їх відгук у серці

Росава


Колись давно з мотанкою не знайомилися - вона була з людиною весь час і несла в собі знання, традицію і терапію. Дівчатка дізнавалися про неї по-трохи від самого народження і вчилися її робити впродовж років. Правила виготовлення мотанок пізнавалися як пізнається життя - частинами, для кожної з яких був свій час, і сприймалися вони як органічна частина ляльки, наповнена певним смислом, а не як незрозуміле обмеження «бо так треба». На жаль, нині нами втрачено дуже багато. У тому числі дивною і незрозумілою стала лялька-мотанка. Чи потрібна вона нам? І, якщо потрібна, то яка? І як її повернути в нашу свідомість? І для чого?

Моя перша неіснуюча лялька-мотанка асоціюється із соняшниковими халабудами і копанням картоплі. Бо на ту справу кидалися всі сили всієї сім’ї і діти мусили розважатися на городі чим прийдеться. Коли їм ставало геть сумно, вони починали набридати дорослим, а дорослі робили хатки-халабуди із соняшникових стовбурів і ряден, в яких зносили бур’яни  на купу. А всередині тих хаток поселялися ляльки, змотані з кукурудзяного листя, або навіть бур’яна - ми їх годували, вигулювали, вкладали спати. І дарма, що було тісно і дуже простецько - нам було цікаво і радісно від приділеної уваги. Я навіть не знаю чи так справді було в моєму житті, але знаю, що скручені снопики і перевесла для них мені завжди скидалися на ляльок.

Моя друга лялька-мотанка прийшла до нас вже коли народилася моя донечка. Її зробила незнайома нам бабця, назвала Нічною царівною і привезла на етно-фестиваль «Країна мрій». Там ми і познайомилися. В неї весь час сповзала спідничка і хустка, бо були не туго примотані, але я їх повертала на місце, бо моїй піврічній донці подобалося тими хусточками гратися (а лялька якраз і скидалася на хусточки з примотаною до них голівкою).

По мірі розтріпування Нічної царівни дитячими ручками, в нашу сім’ю стали приходити інші мотанки. Саме так:  не ми їх робили, а  вони приходили - збиралися шматки тканини і просилися бути змотаними докупи, обмотувалися нитками і перетворювалися на ляльок. Без знання правил і традицій - просто так, як робили руки. Але кожна несла в собі щось своє - скромне або горде, тихе чи яскраве, була натхненною і величною, чи нагадувала про радість щоденних дрібних клопотів. І з кожною лялькою відкривалася якась нова частинка мене… А дитина мала нову забавку і тішилася.

Ляльки розходилася до нових власників, а на їх місце крихтами стала збиратися інформація. Про сакральні хрести, про змотування сувоїв, як символу зв’язку поколінь, про нитку долі, про зв’язок землі і неба, про силу коси і наповненість жіночих грудей, про вузлики і клуночки, про рух сонця і життя… про захист, обереги і переходи. Так-так, виявилося, що мотанка - це не зовсім іграшка, а подекуди зовсім не іграшка. Мотанка супроводжувала жінку від самого початку її життя і… і навіть після смерті. Чи тільки жінку? Звісно, ні - на чоловіків теж поширювалася їх дія і вплив, але мотала мотанку все ж жінка. І робила це впродовж всього життя.

Найпершу лялечку для дитини робили ще тоді, коли та була в животику - змотували пеленашку, обов’язково з червоною ниткою (червоний в нашій традиції колір захисту від злого), і клали в колисочку. Там це іграшкове немовля гріло місце для дитинки і відволікало увагу злих духів. Для себе ж на цей час жінка робила іншу ляльку - покровительку материнства. Коли мале підростало, йому робили ігрових ляльок зі старого одягу. Старалися на цю справу брати одяг добрих родичів, бо вважалося, що тканина зберігає в собі енергію того, кому належала. Частенько цих ляльок крутили старші дівчатка для молодших дітей - набивали руку і знайомилися із правилами. Бо далі їм доведеться зробити ще багато мотанок і збагнути їх всі одразу просто неможливо.

От тому я і не буду розказувати про них детально (а ще тому, що моє знайомство з мотанкою ще не на стільки тривале, щоб вся її філософія вклалася на призначені їй місця і я нею могла ділитися як належить). Скажу лишень, що були ляльки-берегині дому, мотанки на щастя, ляльки на здоров’я, пеленашки для захисту від хвороб (їх робилося по кількості хвороб - 12 і плюс 1, і щороку перед великоднем належало їх спалювати і робити нові), малесенькі ляльки в дорогу, які мали захищати подорожнього, лялечки з крупою, які мали приносити достаток в дім, лялечки з травою, які мали захищати дім від лиха і застою і наповнювати його свіжими пахощами, були ляльки, які мали дурити смерть, що приходила до тяжко хворого, були парні ляльки, які мали з’єднувати сім’ю і захищати її від чвар, були ляльки, які супроводжували дівчину, коли вона переходила з одного статусу в інший (наприклад, на перші місячні, коли помирало дівча і народжувалася дівчина, на заручини, коли дівчина помирала для сім’ї своїх батьків, щоб відродитися в новій сім’ї, на шлюб, як власне перехід, на пологи, на той час, коли жіноча енергія від жінки йшла і вона вже не могла мати дітей тощо). Ще були обрядові мотанки, які робилися на один день свята і спалювалися або кидалися у воду. Ще були ляльки, які виконували бажання за дарунки для них (новенькі ґудзички, стрічечки, намистини), і ті, що допомагали жінці у господарстві, і ті, якими згадували предків і усвідомлювали свою силу, як таку, що тягнеться через багато-багато поколінь. І, мотаючи, кожну з цих ляльок, жінка ділилася своєю енергією зі світом, а значить отримувала від світу нові сили, бо лише там, де є рух, є життя.

Зараз же ми не знаємо всіх тих правил, ми не розуміємо тих традицій. Ми втратили дуже потужну систему підтримки своєї психіки у належному стані. Ми загубили нашу рідну, перевірену тисячоліттями життєву філософію. Тому ми і не можемо зробити мотанку такою, як вона була, і не можемо її наповнити усіма тими смислами, які вона мала. Але ми маємо форму, маємо відчуття й інтуїцію! І ми можемо і маємо мотати ляльки! Для себе і своєї сім’ї, для друзів і знайомих, для тих, кому хочемо допомогти і побажати добра і щастя, для своїх дітей! Бо вони заслуговують на те, щоб гратися з живими іграшками, наповненими доброю енергією мами! Бо ми заслуговуємо на те, щоб бути жінками - творити, любити, захищати і віддавати, щоб наповнюватися знову і відчувати потоки життя і його радість! Хай без знання правил і не дотримуючись традицій - щирі побажання добра перекриють всі помилки, а інтуїція допоможе вам зробити саме, те, що потрібно саме зараз і саме цій людині. Лишень вірте собі, довіряйте світу і любіть!


Аліна Яковенко

Статтю та окремі її елементи можна використовувати лише зі згоди автора та з активним посиланням на джерело